Троцкий и Украина

[yadocent.livejournal.com]

Оригинал взят у yadocent в Троцкий и Украина

ЛЕВ ТРОЦЬКИЙ І УКРАЇНА

Дана стаття присвячена розгляду життя і діяльності видатного радянського державно-політичного діяча Л.Д.Троцького, зокрема, українським сторінкам його біографії, подіям, пов'язаним з Україною. Критично аналізуються деякі документи, що демонструють ставлення Троцького до України й українського національного руху як у часи громадянської війни (1920), так і напередодні другої світової війни (1939). На основі вищенаведеного автор доходить висновку про відсутність якоїсь спеціфічно антиукраїнської позиції в системі поглядів Троцького.

Особа Л.Д.Троцького залишається однією з найбільш суперечливих фігур у вітчизняній історії. Традиційна радянська історіографія протягом багатьох десятиліть таврувала його як "найзапеклішого ворога ленінізму", який, перебуваючи на найвищіх посадах у державно-партійному керівництві, тільки і знав, що шкодити радянському будівництву і нав'язувати партії непотрібні дискусії по "совершенно ясным и давно решенным вопросам" («Краткий курс истории ВКП(б)»). Рецидиви подібного підходу інколи прориваються і зараз, хоча переважна частина «перебудовної» історичної літератури намагалась відійти від сталіністських штампів і об'єктивно переосмислити творчий спадок одного з керівників Жовтневої революції та більшовицької партії.

Розвиток суспільно-політичних процесів протягом останніх років призвів до того, що фахівці у галузі соціально-гуманітарних наук були змушені дуже швидко і різко змінювати вектори своїх знакових симпатій і антипатій. Деякі з них, не перепочивши від голосних звинувачень Троцького в "контрреволюційності" й "антипартійності" (зі сталіністської точки зору), тепер не менш голосно критикують його за "революціонарізм" і "більшовизм" (з нині пануючої точки зору буржуазного демократизму). Ця "подвійна зміна знаків" дуже характерна для творчості таких троцьковедів, чи вірніш сказати, «троцькоїдів», як Н.А.Васецький і Д.А.Волкогонов. Інший, більш виважений підхід, продемонстрований у працях В.З.Роговіна, В.І.Старцева, В.Н.Ростального і Д.В.Табачника. Застарілі негативістські штампи, на жаль, і досі панують у такому питанні, як ставлення Троцького до України, аж до звинувачень його в "антиукраїнськості" та хвацьких, але безпідставних заяв: якщо Сталін "насколько было допустимо по коммунистическим канонам, позволял своей родине Грузин сохранить национальную самобытность, то Троцкий наиболее последовательно стремился превратить Украину в российскую губернию"[11]. Єдине, що тут правда – те, що Троцький дійсно народився в Україні. Певні його зв'язки з Україною зберігалися і пізніше.

Лев Давідович Бронштейн народився 25 жовтня (7 листопада) 1879 р. в с. Яновка Єлізаветградського повіту Херсонської губернії в сім'ї єврея-землевласника. Новоросія або Південна Україна колонізувалася прийшлим людом найрізноманітніших націй: німцями, сербами,греками. Тому ніяких особливих проявів націоналізму чи антисемітизму тут не було: євреї, як й інші, займалися хліборобством і ремісництвом, в Херсонській і Єлізаветградській губерніях у той час було близько 40 єврейських землеробських колоній з населенням 25000 ч. «Язык семьи и двора был русско-украинский»[1]. В автобіографічній книзі Троцького "Моя жизнь" можна знайти чимало сторінок з чудовими описами південно-української природи. А під час навчання в Одеському реальному училищі юний Лев навіть зайнявся перекладами байок Крилова на українську мову [3].

1890-ті роки були періодом поширення марксизму серед російської інтелігенції. Подібно до інших представників передової молоді, 17-річний Лев Бронштейн почав знайомство з соціал-демократичною літературою і в 1897 з кількома товаришами заснував в Миколаїві "Південно-російський робітничий союз", який розгорнув революційну пропаганду серед місцевих пролетарів. Малий досвід юних "революціонерів" вкоротив організації віку: 28 січня 1898 відбулись масові арешти, і Львов (його перший псевдонім) потрапив до Херсонської тюрми. Після дворічного ув'язнення його було заслано в Сибір.

Роки заслання були для Лева Давидовича періодом остаточного становлення як революціонера-марксиста. Він познайомився з місцевими і засланими соціал-демократами (М.Уріцьким, Ф.Дзержинським), увійшов до складу Сибірського с.-д. союзу і в 1902 р., виправивши фальшивий паспорт на ім'я Троцького, втік. Під час роботи в Самарському бюро Троцький інспектував с.-д. організації в Харкові, Полтаві, Києві й прийшов до невтішних висновків: після масових арештів "связи на юге были еще слабо налажены… налетом ничего сделать было нельзя»[4]. За наполяганням Леніна невдовзі Троцький нелегально через Кам'янець-Броди виїхав за кордон. Зустріч майбутніх вождів Жовтня була дружньою. Готуючись до II, фактично відновлювального з'їзду РСДРП, Ленін старанно добирав собі прихильників з числа молодих есдеків. Перша стаття Троцького з’явилась в «Искре» вже 1.11.1902, однак зробити його членом редколегії Леніну так і не вдалося з-за протидії Г.Плеханова. За свої яскраві виступи проти "м'яких" іскровців Троцький тоді навіть отримав прізвисько "ленінської дубинки". Але на самому з'їзді (липень-серпень 1903) він несподівано виступив проти ленінської формули §1 Уставу партії. Як відомо, саме це питання призвело до розколу РСДРП на більшовиків (група Леніна) і меншовиків (група Мартова). Перші воліли до створення жорстко централізованої, твердої партії, пристосованої до підпільної боротьби, другі - до більш широкої, еластичної організації типу західних соціал-демократій. Троцький, хоч і належав до радикалів, не сприйняв ленінських установ, бо у свідомості революціонерів тоді ще свіжими були спогади про таких екстремістів, як С.Нечаєв, які скомпрометували саме поняття "централізму" і "жорсткої партійної дисципліни". У запропонованій Леніним схемі жорстко централізованої партії Троцький відчув загрозу її перетворення у простий виконавчий орган при одноосібній диктатурі вождя, спрогнозувавши: «Партийная организация [тобто апарат] «замещает» собой партию, ЦК замещает партийную организацию, и, наконец, «диктатор» замещает собою ЦК... «Организация профессиональных революционеров», точнее, ее верхушка, является центром социал-демократического сознания, а под зтим центром – дисциплинированные исполнители технических функций»[2]. Як ми зараз знаємо, цей прогноз точно спрацював 20 роками пізніше, вже при Сталіні. Отже Троцький – меншовик (хоч і ненадовго). Для Істпарту сталінського зразку це якесь позорне тавро, а на ділі – член однієї з фракцій партії, що страшного?

Перша російська революція винесла Троцького на вершину популярності. Повернувшись у Росію, він повів активну пропагандистську діяльність і, коли у жовтні 1905 р. виникла перша Санкт-Петербурзька Рада робітничих депутатів, Троцький опинився в її керівництві (на виборах Президії Ради він отримав більш 300 голосів, а меншовики Д.Сверчков і П.Злиднєв - по 280 [5]), а після арешту Г.Носаря 26 листопада був обраний головою Ради. З грудня Рада була розігнана жандармами, Троцький знов арештований, знов засланий і знов утік. Почалась друга еміграція (1907-1917 рр.). Післяреволюційна реакція негативно вплинула на внутрішній стан партії. Як завжди після поразки, загострились протиріччя. «Вся наша партия разбилась на группы, подгруппы и фракции»,- відмічав Г.3інов'ев [6]. Саме до цього часу відносяться найгостріші суперечки Леніна і троїцького, найобразливіші епітети, якими вони обмінювалися.

Можливо, не всі співробітники колишньої головної газети СРСР знають, що вперше "Правда" почала виходити 3.10.1908 р. у Львові (згодом Відні) під редагуванням саме Троцького. Видавцем її була закордонна група Української Соціал-демократичної спілки, невеликої національної партії на чолі з М.Меленевським, що в 1904 відокремилася від Революційної Української партії й пізніше приєдналася до РСДРП (меншовиків). Троцький був талановитим журналістом і організатором, тому "Правда" скоро набула великої популярності. Більшовики на чолі з Леніним навіть спробували взяти її під свій контроль: після Січневого 1910 Пленуму ЦК РСДРП виділили фінансову допомогу в розмірі 400 франків (150 крб) щомісяця і делегували в редакцію свого представника Л.Каменева [6]. Але співробітництва не вийшло, наслідком чого став різкий виступ Леніна у січні 1911, який назвав Троцького "Іудушкою". Цей гостро-полемічний епітет потім довго експлуатувався вітчизняною сталіністською пропагандою, хоча сам Ленін ніколи не призначав цей текст до друку. Пізніш, у 1912, коли більшовики на Празькій конференції оголосили себе єдиною правильною РСДРП, а всі інші фракції – стоячими поза партії, Троцький відповів скликанням другої конференції – у Відні, на якій представники «інших» 7 фракцій створили об’єднаний «Серпневий блок». Міжфракційна гризня тривала. Переконавшись, що домовитись з Троцьким про газету не вдається, більшовики 5.5.1912 р. почали видавати свою "Правду", як масову робітничу газету. Скарги Троцького, що більшовики вкрали у нього популярну назву, залишились без результату [7]. Починаючи з 1912 р., на кілька років Троцький став постійним закордонним кореспондентом газети «Киевская мысль».

Частину протиріч зняла перша світова війна, що розпочалась в 1914 р. Троцький, як і Ленін, одразу зайняв певні антивоєнні позиції, за що його послідовно висилали з Австрії, Франції, Іспанії. Місця в Європі не залишалося, тому новий 1917 рік Троцький зустрів у США, де працював з Бухаріним у редакції газети «Новый мир». Лютнева революція покликала емігрантів додому, але для Троцького шлях виявився довгим – у Канаді він був затриманий англійською владою і місяць провів у концтаборі Амхерст. Колишні незгоди були забуті: після повернення Троцький працював пліч-о-пліч з більшовиками, на VI з'їзді РСДРП(б) був офіційно прийнятий до її складу і обраний членом ЦК (причому отримав 131 голос з 134, а Ленін - 133). Після липневих подій Троцький знов був ув'язнений, тепер вже Тимчасовим Урядом, під час осінньої більшовизації Рад звільнений, вже через 3 тижні очолив столичну Петроградську Раду, а невдовзі був обраний членом Політбюро ЦК РСДРП(б). Ніхто з сучасних серйозних дослідників вже не заперечує керівної і вирішальної ролі Троцького в організації і проведенні Жовтневої революції. До речі, в 1918 р. це визнав навіть Сталін: «Вся работа по практической организации восстания происходила под непосредственным руководством председателя Петроградского Совета Троцкого. Можно с уверенностью сказать, что быстрым переходом гарнизона на сторону Совета и умелой постановкой работы ВРК партия обязана прежде всего и главным образом тов. Троцкому»[8]. Тогочасні свідоцтва Д.Ріда, Л.Брайент, А.Вільямса неспростовно показують, що більшовицька партія називалась саме «партією Леніна-Троцького» (партією Леніна-Сталіна вона стала 10 роками пізніше)У новоствореному радянському уряді саме Троцькому Ленін запропонував посаду наркома (міністра) закордонних справ - традиційно другу за значенням.

О.Романчук, докладно, але тенденційно висвітлюючи виникнення українсько-радянського конфлікту наприкінці 1917 р., все ж таки наводить документ від 7.12.1917 р., що Троцький діяв цілком у дусі проголошеного більшовиками "права націй на самовизначення": запропонував Ставці прийняти українських представників, включити представників Центральної Ради до складу мирної делегації, "не чинить никаких препятствий передвижению украинских частей" тощо [10]. На переговорах в Бресті він офіційно визнав повноваження УНР, що і дало їй змогу укласти сепаратний договір з країнами Четверного союзу, хоча в той час Центральна Рада вже не мала фактично ані влади, ані території (українське військо й уряд залишили Київ у ніч на 26 січня, а мир був підписаний 27 січня 1918).

Діяльність Троцького на посаді наркома військових справ і голови Реввійськради донедавна теж викривлялася вітчизняною історіографією за неоригінальною методикою: всі перемоги й удачі приписувалися вищому керівництву на чолі з Леніним, зате у всіх поразках винен голова військового відомства «шкідник» Троцький. Будемо об'єктивні: всі перемоги і поразки Червоної Армії - заслуга саме Троцького. В 1922 в §41 Політичного Уставу РСЧА як аксіому було подано: «Тов.Троцкий -вождь и организатор Красной Армии. Стоя во главе Красной Армии, тов. Троцкий ведет ее к победе над всеми врагами Советской республики»[12]. Під час громадянської війни відомий «поїзд Троцького» накрутив більш 100000 км по фронтах, з'являючись в найнебезпечніших місцях. Навесні 1919 р. «поїзд голови РВР» прибув в Україну: 15 травня Куп'янськ, 16 - Сватове, 19 - Київ, де він виступив на засіданні ВУЦВК [9]. В той час на Донбаському фронті склалась важка ситуація: біла Добровольча Армія генерала А.Денікіна, накопичивши сили, перейшла у наступ, а фронт проти неї на лінії Маріуполь-Юзівка тримала З бригада 2 Української Червоної Армії на чолі з батьком Махно. Це напівпартизанське з'єднання, ослаблене тривалими боями і слабко озброєне (після заколоту Григорьєва більшовики побоювалися свого непевного союзника), не витримало удару. 19 травня у районі Гришино-Ясинувата фронт було прорвано і почався відступ.

Троцький з власного досвіду переконався в необхідності в умовах війни жорсткої централізації та дисципліни, тому він прохолодно ставився до партизанських методів війни, які панували в тодішній УЧА. В статті «Украинские уроки» він навіть підвів певну теоретичну базу: «Партизанство есть орудие более слабого... класса или угнетенной нации в борьбе с тем классом, которому принадлежит централизованньїй госаппарат. В этот период партизанство является прогрессивным фактором... Исторически прогрессивное значение партизанской борьбы прекращается там, где угнетенный класе берет в свои руки государственную власть» [13]. Тому виправлення стану Троцький почав з "викорінення партизанщини". Він заборонив проведення Махном місцевого з'їзду селян, розгортання «непокірної недисциплінованої бригади в дивізію під тим же командуванням» і пригрозив перебіжчикам до Махна розстрілом. Під його впливом Рада Оборони УРСР 25 травня ухвалила рішення про "ліквідацію Махна". Момент був обраний невдало: Махно образився і пішов у відставку. 2 червня відбулась телефонна розмова Троцького з Махном, в якій нарком наказав комбригу розтягнути військо ще на 100 верст до Слов'янська, щоб закрити прорив. Батько категорично відмовився, посилаючись на відсутність сил. Троцький наполягав. Махно вибухнув лайкою. Зв'язок урвався. Мотаючись тоді між Харковом і Луганськом, Троцький видав низку наказів про знищення махновщини. Фронт розвалився, і Денікін почав свій "марш на Москву".

(продолжение следует)

Троцкий и Украина-2

[yadocent.livejournal.com]

Оригинал взят у yadocent в Троцкий и Украина

Звичайно всі дослідники подають ці дії Троцького, як його особисту ініціативу. Це не так, бо лінію на викорінення партизанщини фактично затвердив у березні 1919 року VIII з’їзд РКП (б), відкинувший погляди «військової опозиції» (К.Ворошилов, С.Мінін, І.Сталін). Таким чином, Троцький провадив офіційно затверджену державно-партійну лінію. Зізнаючи свою провину за крах Південного фронту, Троцький подав у відставку.Але 5.7.1919 на засіданні Політбюро відставку було одноголосно відхилено.

Наступний візит Троцького в Донбас відноситься до 1920. Війна йшла до кінця, треба було починати відбудову народного господарства, і 23.3.1920 р. він був призначений наркомом шляхів сполучення. Троцький і тут вдало застосовував свої адміністративно-командні методи: наказом №1042 від 22.5.1920 р. був затверджений 5-річний план відбудови паровозного парку, щоб підвищити число працездатних машин з 5400 до 12800. Вжиті заходи дали великий ефект, і наказ №1042 був високо оцінений Леніним [15]. Наприкінці 1920 р., Троцький неодноразово заїжджав у Попасну, Дебальцево, Юзівку як НКШС і як голова Надзвичайної комісії РНК по справам Донбасу. Розроблені ним положення про «ударні групи» реалізовувалися на місцевих шахтах: в 1920 такі групи виникли на 11 шахтах, а у 1921 р. - на 53 [16]. Газета «Гудок» відмічала: «На днях была в Донбассе специальная и полномочная комиссия при Совнаркоме по Донецкому бассейну под председательством тов.Троцкого. Комиссия обьездила целый ряд рудников. Тов.Троцкий сам побывал в машинных отделениях, в кочегарке, спускался в шахты и там в глубине на 200 сажен под землей, во тьме кромешной опрашивал забойщиков, саночников. Вникал он в каждую мелочь и технического производства, и рабочего. Это не были официальные допросы начальства, просто разговаривали, по-товарищески» [17]. Завдяки запровадженим Троцьким заходам видобуток вугілля в Донбасі швидко подвоївся [15].

Хотілось би торкнутися питання про документ, який зараз отримав широке розповсюдження. На початку 1990-х рр. ряд видань («Поступ» №17, 1989; «Земля і воля» №1, 1990; «Київ» №12, 1990; «Вечерний Донецк» 11.10.1990; «Гарт» 22.2.1992) роздрукували текст т.зв. «Заповідей Троцького. Інструкція агітаторам-комуністам на Україні». Цей сумнівний документ потрапив навіть до підручника [14]. Правда, цей підручник здобув сумну славу: із-за своєї тенденційності і політичної заангажованості він став предметом гострої критики і навіть обговорення у Верховній Раді України. Тодішній міністр освіти М.Згуровський навіть пообіцяв відкликати підручник зі шкіл для переробки [18], але вищезгаданий документ зберігся і у другому, "переробленому і доповненому" виданні [14]. Причому, судячи з деяких помилок, текст узяли не з першоджерела, а з якогось передруку.

Автору вдалось добитися до першоджерела цього документа. Це емігрантське видання якогось О.Доценка (152 сторінки тексту і 240 – «документальних додатків»). У передмові автор зізнається, що в ніякому разі не може гарантувати правдивість і автентичність наведених документів, бо подає їх без жодних змін лише заради «повноти картини». Обставини появи документа такі: 21-22 березня 1920 р., коли петлюрівці взяли Голту і Орлик, «місцеві повстанці» доставили до штабу «Таємну інструкцію Лейби Троцького агітаторам». Отаман Гулий-Гуленко і політреферент В.Савенко швидко переробили її, додавши до 10 заповідей Троцького 12 своїх і видали відозву «Народе український», яка «мала надзвичайно великий вплив на населення»[19]. Проведений нами аналіз тексту викликає великі сумніви в автентичності. Текст надрукований за старою орфографією, з «ятями», хоча відомо, що червоні принципово користувалися лише новою (старою так же «принципово» користувалися білі). Зміст теж несхожий на звичайні виступи Троцького, в якіх він трощить ворогів без жодних пом'якшуючих зауважень. А тут автор про ворогів-петлюрівців говорить як про героїв: «Петлюра покрыт был славой свержения гетмана, отдачей трудовому крестьянству Украины всех земель без выкупа и немедленным созывом трудового конгресса... В нем [українському селянині] проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожскаго казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольності, который давал украинцам нечеловеческую силу в течении сотни лет воевать своих угнетателей... и одерживать над ними блестящия победы»[20]. Такі панегірики з вуст Троцького на адресу петлюрівців і взагалі партизан-повстанців, з урахуванням його поглядів просто неможливі, до того ж неправдиві. Коли це Петлюра роздавав селянам землі? Коли це він скликав Трудовий конгрес, якщо зі спогадів Винниченка відомо, що "головний отаман" всіляко намагався відтягнути його скликання, бо обгрунтовано вважав, що конгрес позбавить його влади?[21] Такі чисто пропагандивні пасажі могли вийти тільки з вуст самих петлюрівців. Зазначимо, що на червоному боці ця "промова" ніколи ніде ніким не згадувалась, нема її в жодному з томів зібрання творів Троцького, нам нічого невідомо про її "пряму" дію. Зате про її "контрпропагандистське" використання нам відомо (див.вище). Тобто з моменту появи цей документ використовувався лише зі знаком "--".

Підсумовуючи, зазначимо, що, на нашу думку, "Заповіді Троцького" є справжньою фальшивкою, зфабрикованою в петлюрівському штабі з пропагандистською метою (можливо, тими ж Гулим-Гуленко і В.Савенко) і повтореною в антирадянських емігрантських джерелах 1930-х рр. Її популярізація в українських виданнях часів "перебудови" і "національного відродження" лежить цілком у руслі тодішньої антикомуністичної кампанії. Внесення цього сумнівного документу до підручника Ф.Турченка тільки підтверджує тенденційність і заангажованість автора, про що зазначалось у висновках комісії Верховної Ради з науки і народної освіти в 1996 [18].

Піка популярності Троцький досяг у 1923 р. під час широкомасштабного святкування 5-ліття Червоної Армії. Але цей же рік став і початком закату. Ленін, розходження якого з Троцьким ніколи з 1918 р. не ставали корінними й антагоністичними [20] хворів і поступово відходив від важелів управління, що переходили у руки ворогів Л.Д. (Сталіна, Каменєва, Зінов’єва). Новообраний генсек ЦК РКП(б) за допомогою апаратних перестановок поступово усунув прихильників Троцького з важливих посад. Тому дискусія 1923 закінчилась поразкою опозиції на Жовтневому Пленумі ЦК. А невдовзі Ленін помер. Для Троцького це був час "затишшя перед боєм". Тому, наприклад, виступаючи через кілька тижнів на загальноміських партзборах у Харкові з доповіддю "Без Леніна по ленінському шляху" він просто прочитав затверджений Політбюром текст і старанно ухилявся від прямої відповіді на питання: чи зміг би він замінити Ілліча? За спогадами І.Чорного, наступного дня на зустрічі зі студентською молоддю виступ Троцького був більш яскравим, емоційним і змістовним. «Он говорил о том, что за три года мирной жизни партия оторвалась от масс, бюрократизировалась. Она перестала думать о народе, а думает лишь о своем благе. Руководящие члены партии превратились в чиновников, еще худших, чем царские. Позтому их также нужно заменить, й сделать зто должна молодежь»[11 ].

Осіння дискусія 1924 р. навколо книги «Уроки Октября» закінчилась черговою поразкою Троцького. У січні 1925 він був знятий з посади голови РВР, у листопаді 1927 виключений з партії, у січні 1928 засланий в Казахстан і через рік висланий з СРСР. Троцький так і не припинив своєї боротьби проти сталінського режиму, яку традиційна радянська історіографія кваліфікувала як «антирадянську». Але навряд чи можна ототожнювати режим з Радянською владою і соціалістичним ладом. «Ворогом соціалізму» і «фашистським агентом» Троїцький не був, хоча в своїх багато численних творах без упину критикував встановлену в СРСР тоталітарну диктатуру. Штучність самого терміну «троцькист» обгрунтовано довів С.Кульчицький [22]. До речі, Ленін ніколи не користувався цим терміном.

В 1939, коли напередодні другої світової війни гостро постало українське питання, Троцький присвятив йому кілька статей з дуже цікавими думками. Він справедливо підмітив "резкий поворот вне-советских украинских демократических злементов в сторону от Советского Союза. Во время обострения украинской проблему в начале 1939 года коммунистических голосов вовсе не было слышно, зато довольно громко звучали голоса украинских клерикалов и национал-социалистов. Это значит, что пролетарский авангард выпустил украинское национальное движение из своих рук... в Канаде где украинцы составляли главную массу компартии, с 1933 начинается... резкий отлив украинцев от коммунизма к пассивности или к национализму разных оттенков»[23]. «От прежнего доверия и симпатий западных украинских масс к Кремлю не осталось и следа со времени последней разбойничьей «чистки» на Украине»[24]. Сталін, як і Гітлер, тепер розглядають Західну Україну, як «разменную монету в своих международных комбинациях с империалистическими правительствами... Карпатскую Украину Гитлер подарил венгерским палачам... В виде ответа Сталий на 18 с'езде открьіто взял под свою защиту Гитлера от клеветы западных «демократий»[24]. В таких умовах Троцький вважав найбільш розумним гаслом таке: «Единая свободная и независимая рабоче-крестьянская Украина!» Це, безумовно, суперечило інтересам Польщі, Румунії, Угорщини, СРСР як країн, розчленувавших українські землі, але найбільш відповідало інтересам українського народу згідно з ленінським принципом права націй на самовизначення. Троцький заперечував можливості націоналістів «решать украинский вопрос путем прислужничества одному империализму против другого. Этим авантюристам Гитлер дал неоценимый урок, подкинув (надолго-ли?) Карпатскую Украину венграм, которые немедленно истребили немалое количество доверчивых украинцев... Программа независимости Украины в зпоху империализма прямо и неразрывно связана с программой пролетарской революции»[24].

Таким чином, Троцький пов'язував завдання звільнення і соборності України виключно з соціалістичною революцією, виходячи зі своїх марксистських позицій. В ділемі «національне об'єднання України чи цілісність СРСР» він віддавав перевагу першому, хоча це викликало велику критику з боку «друзів Кремля». Такі погляди Троцького пов'язані з тим, що послаблення СРСР з відділенням України він розглядав як послаблення, в першу чергу, сталінського бюрократичного режиму і не вважав це явище незмінним, бо в перспективі «все советские республики найдут необходимые формы связи и сотрудничества. Но цель эта будет достигнута при условии полного разрушения старых принудительных связей, а, следовательно, и старых границ, только при условии полной независимости каждой из договаривающихся сторон» [23].

Підсумовуючи зазначимо, що не існує ніяких достатніх і обґрунтованих даних про якісь специфічно антиукраїнські погляди Троцького. Уродженець України, він добре знав мову, в період створення СРСР активно захищав права національних республік проти шовіністичного централізму Сталіна (один з відомих «троцькістів» Х.Раковський, довгий час очолюючи уряд УРСР, активно боронив її «автономізм»), неодноразово перебував тут і навіть в еміграції виявляв певну цікавість до українського питання (згадки про «голодомор», про переділ західноукраїнських земель тощо).

Література

1. Троцкий Л. Моя жизнь.-Берлин, 1930.-Т.1.-С. 22, 109.


2. Панцов А.В. Лев Давидович Троцкий. // Вопросы истории.-1990.-№5.-С.69.


3. Васецкий Н.А. Троцкий.-М., 1992.-С.13.


4. Троцкий Л. Моя жизнь.-Т.1.-С.160.


5. Исторические силуэты.-м., 1991.-С.220.


6. Васецкий Н.А. Троцкий.-С.53.


7. Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.48.-С.369.


8. Троцкий Л. Сталинская школа фальсификаций.-Берлин, 1932.-С.25.


9. Ростальной В.Н., Табачник Д.В. Червоний Лев революції. // Філософська і соціологічна думка.-1989.-№9.-С.84.


10. Романчук О.К. Ультиматум.-К., 1990.-С.16.


11. Черный Г. Фиаско оратора. // Московский комсомолец в Украине.-2000.-17 августа.


12. Васецкий Н.А. Троцкий.-С.94.


13. Троцкий Л. Как вооружалась революция.-М., 1924.-Т.2.-Кн.1.-С.167.


14. Турченко Ф.Г. Новітня історія України.-К., 1995.-Ч.1.-С.131-132; 2 видання.-К., 1999.-Ч.1.-С.143-144.


15. Ленин В.И. Полное собрание сочинений.-Т.42.-С.151-153.


16. Клименко К. Бывал и Лев Троцкий в Донбассе. // Комсомолец Донбасса.-1991.-19 ноября.


17. Помни о Донбассе. // Гудок.-1921.-1 января.


18. Красняков Є. «Новітня історія» чи новітній обман? // Товариш.-1996.-№39.


19. Доценко О. Зимовий похід армії УНР 6 ХІІ 1919 – 6 V 1920.-Варшава, 1935.-С.95-96.


20. Там само, с.149-151.


21. Винниченко В.К. Заповіт борцям за визволення.-К., 1991.-С.37-38.


22. Кульчицький С.В. Чи були троцькісти у вітчизняній історії? // Український історичний журнал.-1992.-№2.-С.3-6.


23. Троцкий Л. Независимость Украины и сектантская путаница. // Бюлетень оппозиции.-№79-80 (август-октябрь) 1939.-С.17-19.


24. Троцкий Л. Об украинском вопросе. // Бюлетень оппозиции.-№77-78 (май-июль) 1939.-С.13-14.

(Вісник СНУ №10, 2001)